2. Права дітей – частина процесу захисту прав людини

Living Democracy » Textbooks » 2. Права дітей – частина процесу захисту прав людини

Конвенція про права дитини історично є інструментом забезпечення прав людини, який отримав найбільше схвалення в усьому світі. Вона була ратифікована усіма країнами (окрім двох), тим самим на­бли­зивши дітей та їх права до центру зусиль, спрямованих на встановлення всеосяжної імплементації прав людини. З ратифікацією цього інструмента, національні уряди зобо­в’язалися захищати та гарантувати права дітей. Одночасно вони оголосили про своє бажання узяти на себе відповідальність перед міжнародною спільнотою.

Конвенція про права дитини побудована на різноманітних культурних традиціях та правових системах. Вона є загально узго­дженим набором зобов’язань та стандартів. Вона прописує – без дискри­мінації у будь-якій формі – основні права людини, які мають діти в усьому світі:

– право на існування;

– право на розвиток свого потенціалу пов­ною мірою;

– право на захист від насильства, експлу­атації та шкідливих речовин;

– право на участь у сімейному, культур­ному або соціальному житті повною мі­рою.

Кожне право, прописане в Конвенції, є не­від’ємним від людської гідності та гар­мо­нічного розвитку кожної дитини. Конвенція захищає права дітей, установлюючи стан­дар­ти в охороні здоров’я, освіті, а також юридичному, громадському та соціальному захисті. Ці стандарти є орієнтирами, від­по­відно до яких можна оцінювати прогрес. Держави, які є учасниками Конвенції, зобо­в’язані розробляти політику та вживати всіх заходів, виходячи з найкращих інтере­сів дитини.

Конвенція про права дитини є першим юридично обов’язковим міжнародним до­ку­ментом, що включає повний перелік прав людини – громадські та політичні права, а також економічні, соціальні та культурні права. Два факультативні протоколи про залучення дітей у збройні конфлікти та про продаж дітей, дитячу проституцію і порно­графію були прийняті для посилення поло­жень Конвенції в цих сферах. Вони набрали чинності відповідно 12 лютого та 18 січня 2002 року.

Розвиток сучасних суспільств наводить на ще одне запитання: права на свободу під­тримують розвиток плюралістичних сус­піль­ств, стимулюючи високий ступінь секу­ляризації та персоналізованих стилів життя. Яким чином ці суспільства можуть підтри­мувати мінімальний консенсус базо­вих цін­ностей, які є обов’язковими для всіх грома­дян?

Права людини та дітей значно вплинули на те, аби зробити цей світ безпечнішим та більш гуманним місцем для життя, а також модернізувати політичні, економічні та культурні системи у світі. Проте їх ніколи не треба сприймати як щось належне, і кожне покоління повинно робити свій внесок до їхнього розвитку, заново домов­лятися про них, а також боротися за них для того, аби виконувати зобов’язання з прав людини та дітей у майбутньому.

Права людини, на яких базуються права дітей, мають давню традицію. Поперед­ни­ків та паралелі можна знайти у великих світових релігіях і школах філософської думки. Сучасні права людини було вперше проголошено в Епоху Просвітництва, вони були джерелом натхнення для Американ­сь­кої та Французької революцій. Сьогодні вони утворюють основні конституційні прин­ципи у писаних та неписаних консти­туціях сучасних демократичних держав. За всю свою історію права людини мали надзвичайну важливість у захисті слабких від сильних. Ось чому права дітей стають настільки важливими: неповнолітні є серед груп, чий правовий статус перед виконав­чою владою є найслабшим.

Процес формування прав людини, як рево­лю­ційний, так і еволюційний, породив наступ­ні покоління прав людини: класичне право на свободу, соціальні права, що зосереджуються на цінності рівності, та все ще в процесі вивчення – екологічне та суспільне право, які стосуються питань розвитку і взаємозалежності у світі, який стає дедалі все більш глобалізованим, і як подальша імплементація – права дітей.

Процес розвитку та розширення прав людини і прав дітей усе ще є та, напевно, завжди буде незавершеним: загальна вимо­га щодо прав людини та прав дітей неод­но­разово ставилась під сумнів, права людини та права дітей стримуються диктатурами й автократичними режимами всюди у світі, а динамічний розвиток сучасного суспільства та технологій ставить нові запитання й виклики. Наприклад, яким чином можна захистити секретність комунікації в епоху Інтернету?

Права людини набули зростаючої важли­вос­ті як системи світської етики, що коди­фі­кована Хартією ООН та Конвенцією Ради Європи про права людини. Вони пред­ставляють єдиний набір цінностей, що має шанси бути загальноприйнятим світо­вою спільнотою.

І знову-таки, є держави, які зловживають своїми правами на суверенітет під приво­дом захисту, порушуючи основні права людини та права дітей своїх громадян. Це – відкрите питання, яким чином мають виконуватися та захищатися права людини та права дітей у світі суверенних держав, включаючи демократії та диктатури. Для того, щоб захистити мир не тільки між державами, але й всередині них, подальша адаптація та розвиток Хартії ООН є просто необхідними.

 

Права людини – і пов’язані з ними права дітей – є універсальними. Це є їхньою запорукою, за допомогою якої вони або зберігають, або втрачають свою дію. Вони є неподільними, не підлягають обговоренню чи обмеженню їх до статусу лише політичного фольклору Західного світу.

Права людини є природними правами, вони є невід’ємними. Тому жоден державний орган не має влади давати права чи відмовляти в правах людині, а натомість визнавати та захищати їх. Права людини передбачають, що держава служить людині, а не навпаки. Вони застосовуються до кожної людини, незалежно від віку, статі, етнічного походження, національності тощо.

 

Проте права людини також передбачають обов’язки. Наприклад, права особи на свободу мають бути збалансованими з такими ж самими правами її ближніх: моя особиста свобода не може розширятися за рахунок інших. Наприклад, свобода висловлювання не включає право ображати інших людей. У деяких країнах свобода власності, що стосується володіння фабриками або іншими засобами виробництва, обмежується відповідно до закону рішеннями з управління контролем щодо безпеки працівників на роботі. Важко знайти правильний баланс між забезпеченням та обмеженням прав людини. І знову ці запитання призводять до дискусій, які мають вирішуватися в процесах прийняття політичних рішень та/чи у законах, які потрібно впроваджувати. Це також пояснює, чому в демократичних державах усього світу з’явилися різні зловживання правами людини.